Тепла розмова морозного вечора: у Полтаві відбулася зустріч із військовиком, медиком, автором «…Записок тата з війни» Глібом Бітюковим

У полтавському Хартія-хабі, просторі, що єднає військових і цивільних осіб, відбулася зустріч із військовим медиком, письменником – автором книжки «Моїй до­неч­ці. Записки тата з війни» – Глібом Бітюковим.

Сильні морози, які панують в обласному центрі в ці дні, багатьох жителів громади змушують відмовлятися від прогулянок, розваг чи інших видів дозвілля, що передбачають вихід із дому. Однак теплій зустрічі, яку організувала разом із видавництвом Старого Лева та «Хартія-хаб» у Полтаві культурна аґенція «Терени», вони завадити не змогли.

У камерній, затишній атмосфері вечора звучали наче прості, але сповнені глибоким смислом слова батька-військовослужбовця, який від перших днів війни став на захист рідної землі, – слова, звернені до маленької донечки. Правдиві, відверті, болючі, вони були написані впродовж трьох років служби автора в Збройних силах України й зафіксували реалії війни, відчуття та світосприйняття батька на відстані від своєї дитини, закарбували найболючіші й найважливіші моменти життя…

Гліб Бітюков прочитав на заході кілька записок із представленої книги. Серед них – текст, що отримав містку назву «Irregular».

Окрім того, цього вечора присутні переглянули одне з документальних відео про реалії війни, створених за нарисами автора студією «Вавилон-13» та озвучених відомим актором Михайлом Кукуюком. 

А ще люди ставили чимало питань – відвертих, щирих, провокативних. І отримували такі самі відповіді:

– про вибір: «У своєму житті я завжди думаю про те, що залишиться після мене. Просто прожити життя для власного комфорту і нічого не залишити після себе – у цьому, як на мене, немає сенсу. Тому кожного разу, під час кожної своєї нової траєкторії (вони всі приблизно однакового спрямування, але, звісно, відрізняються трошки своїми якимось кутом), під час кожного підетапу цієї траєкторії я думаю про те, по-перше, чи не буде мені соромно в кінці свого життєвого шляху згадати про те, що я зробив, чи не буде мені соромно подивитися в очі тим, із ким я був. А по-друге, чи моє життя мало сенс весь цей час? Воно все одно закінчиться, життя кожного з нас, це ж не новина. Але чи залишиться щось після мене таке, що могло би змінити цей світ?»;

– про стосунки під час війни: «Стосунки на війні – це окрема тема, про яку можна багато говорити. Шкода це казати, але більшість із них розпадається. І там є окремий текст про це. Я це спостерігав дуже часто. Я не можу назвати одну сторону, яка стає причиною цього. Як правило, це факап обох. І ті, і ті роблять неправильні кроки, не в той бік, не ті, що потрібно. Тому тримати стосунки на відстані – це важко, а стосунки на війні або з військовими – це ще важче… Коли я написав цей текст на Фейсбуці, мені багато людей подякувало за нього, бо це допомогло зрозуміти іншу сторону. Були навіть психологи, які, прочитавши цей текст, запитали, чи можна використовувати у своїй практиці. Та будь ласка! Я буду радий, якщо це допоможе вам або тим, хто до вас звертається. Але це прямо дуже складна річ. Я знаю декілька прикладів, коли стосунки починалися на війні. Я не знаю, чи вони продовжаться далі. Пару прикладів я знаю, що вони досі продовжуються, і це прямо успішний-успішний кейс. Але, на жаль, це, скоріше, виняток з правила, зазвичай відбувається навпаки. Бо насправді, по-перше, відсутність. Коли ти живеш в іншому середовищі, це середовище починає впливати на тебе. Один живе в одному середовищі, інший – в іншому середовищі. І це прямо в більшості випадків приводить до розпаду. Бо середовище впливає. Треба мати еквілібристику. Витримати такий баланс, аби не розривати стосунки. Дуже хотіти, аби вони не розривалися, з обох боків. І, коли хочуть, це тільки одна справа… Інша справа, коли одне середовище – військове. Воно прям дуже специфічне. Воно не про емпатію, не про порозуміння, не про взаємопідтримку. Це досить важке, грубе середовище, яке не те, щоб генерує, але воно дозволяє існувати таким речам, які в цивільному середовищі не прийнятні. Якісь моделі поведінки, стосунки, розмови… І треба мати внутрішній опір, аби не змінитися»;

– про дітей: «Я хотів, аби ми зрозуміли, що нам треба вкладатися в дітей, якщо ми хочемо, щоб щось змінювалося»…

Також Гліб Бітюков розповів, як створювалася книга «Моїй до­неч­ці. Записки тата з війни», який нелегкий шлях їй довелося пройти перед тим, як з’явитися на світ.

«Я був на чергуванні на блок-пості з того боку Києва, звідки ми очікували наступ. Це був кінець лютого, здається. Падав маленький сніжечок. Я просто ліг на дорогу, дивився, як падає цей сніг. Навколо мене було моє улюблене місто, яке я хотів показати дочці. Я уявляв, що, коли вона підросте, ми будемо гуляти цими вулицями і я буду розповідати про це місто. І тут все, життя закінчилось, тобто цього всього ніколи вже не буде. Моя донька поїхала, Київ ось-ось захоплять. Це кінець всього. І я подумки почав розмовляти зі своєю донькою. Так народилися ці тексти. Таким чином, я випадково знайшов форму, яку я можу надати всім своїм думкам та емоціям, – у вигляді текстів для доньки. У мене не було тоді думок ані про книгу, ані про видавництво, ані про презентацію, – нічого, тільки тексти для своєї доньки. Вони допомагали мені не з’їхати з глузду. Я їх писав на Фейсбуці. З часом ці тексти стали більші. І потім мені почали друзі казати: «Тобі б треба було це перетворити на книгу». Спочатку я це сприймав як жарт, як підтримку друзів… Але коли мої знайомі, які видавали книги, написали мені те саме, що у тебе непогані тексти, задумайся над книгами, тоді я подумав, що так, це варто зробити… Я не знав, що буде зі мною, я не знав, що буде з цим Фейсбуком, але книжка – це те, що, скоріш за все, колись буде тримати в руках моя донька. І якщо я вже пишу ці тексти, звертаючись до неї, тоді варто, щоб вони до неї дійшли й вона змогла їх узяти в руки та прочитати… Я відправив рукопис, якщо так можна сказати, фонопис (коли ти на телефоні це все пишеш), я відправив редактору, і вона повернула мені з правками, мій текст, який я вважав ідеальним… Я відкриваю цей текст – і він просто весь жовтий. Все виправлено. Я, по-перше, здивувався, наскільки сторонній погляд вихопив якісь деталі, які не помічають. По-друге, якби редактори писали книжки, я думаю, у нас ніколи б не було ні Харукі Муракамі, ні Оруелла, – вони б виправили там все, літературна правка така, вони б не мали цієї харизми, цього характеру. Тобто текст повернувся до мене прям з дуже великими виправленнями. Але все-таки мої власні тексти проходять мою власну коректуру… Я розумів, що мені треба опрацювати кожен її коментар, бо кожен із них має свою причину. Вона дивиться на це з іншого боку. Щось я приймав, але в чомусь наполягав на своїх версіях, бо вони мали також якісь підстави: емоції, які я відчував у той момент, те, що я бачив – там десь, можливо, є нелітературні моменти, але я розумів, що саме так я можу передати те, що я відчував, і саме так читач має це побачити. Ми достатньо довго все це реагували. Я жартома кажу, що видати книжку потребує більше часу, ніж отримати магістерську освіту: на неї йде два роки, якщо в тебе є бакалавр, а на книжку в мене пішло чотири. Два роки я її писав, потім рік ми редагували. Це не було прям кожного дня. Ти відправив – тобі через декілька місяців відповідь. Ти десь у підвалі відкриваєш цей e-mail, думаєш, що це знову все переписати треба. І знову ти декілька місяців все це переписуєш. І так перекидаєшся цими правками один в одного, поки нарешті все це не фіналізується. Потім ще рік я чекав, поки фінальні правки будуть затверджені й вийдуть уже у вигляді тексту, бо у видавництва також своя черга», – розповів автор.​​